Підтримати

Ірина Цілик про свій майбутній фільм, кіно без меж та поезію

exc-5eb165f131ddc33eee93cbbe
exc-5eb165f131ddc33eee93cbbe

Прямо зараз експерти комісій 13-го конкурсу дебютних фільмів Держкіно читають сценарії проєктів повного і короткого метра, щоб визначити хто з режисерів вийде на пітч в середині червня цього року. Нам же цікаво, хто ж все-таки це буде, і з якими темами, болями й надіями режисери звернуться до глядачів. Наталія Лібет, продюсерка кіно, вибрала сім режисерів, щоб поговорити з ними про це.

Найперше інтерв’ю у цій серії — з українською режисеркою Іриною Цілик, відомою своїми короткометражними ігровими фільмами «Дім» (12 ‘, 2016), «Помин» (24′, 2012), а також документальним повнометражним фільмом «Земля блакитна, як апельсин», який в цьому році проживає своє фестивальне життя, збираючи нагороди і відгуки глядачів — нагороду за найкращу режисуру 2020 Sundance Film Festival Directing Award: World Cinema Documentary, нагороди за найкращий фільм в національному і міжнародному конкурсах Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA 2020.

Наталія Лібет поговорила з Іриною Цілик про її новий фільм — це буде перший повнометражний ігровий фільм режисерки.

Ірина Цілик. Фото: Оксана Тисовська
Ірина Цілик. Фото: Оксана Тисовська

Ира, очень приятно встретиться с тобой для этого интервью, хоть и онлайн, но видеть тебя, твою улыбку. Из будущего хочу поздравить тебя с двумя прекрасными наградами Международного фестиваля документального кино о правах человека Docudays UA 2020 в национальной и международной программах за лучший фильм, о которой было объявлено на церемонии закрытия фестиваля в субботу, 2 мая.

Вот мой первый вопрос: почему сейчас, в самый разгар фестивального путешествия твоего документального полнометражного фильма «Земля голубая, как апельсин», ты решила подать свой проект «Я и Феликс» на конкурс полнометражных игровых дебютов Держкино?

Я, Наташ, така людина… В мене всередині може щось безкінечно варитися, а потім достатньо одного внутрішнього поштовху, щоб я почала собі дозволяти ті чи інші речі. Загалом, я реально дуже довго зважуюсь на нові проекти, принаймні так було донедавна. Мені просто було дуже страшно зробити щось по-справжньому доросле, таке, знаєш, велике кіно, і страшно при цьому облажатися. Насправді, це нормальний страх, він багатьом знайомий, особливо режисерам мого покоління і трохи старшим, тому що коли ми закінчували інститут і були такі нарвані-двадцятирічні й дуже в собі впевнені, то не було майже ніяких можливостей знімати кіно. А потім час минає, практики мало, хоч, може, й назбиралося кілька незначних проектів у багажі, і чомусь чим далі, тим складніше зважуватися на наступні серйозні кроки.

Що стосовно мене, завжди щось має зрезонувати вчасно, але не так легко пояснити, що саме це має бути. Можливо, це просто ефект чарівного пенделя. Наприклад, для того, щоб запустився мій процес зі створення фільму «Земля блакитна, ніби апельсин», мені цей пендель дала продюсерка Анна Капустіна: я почула про ідею фільму, швидко на все погодилася і потім не пошкодувала. Тепер теж трохи схожа ситуація. Я вже давно виношую кілька різних сценаріїв ігрового кіно, і зокрема хочу зняти фільм за книжкою мого чоловіка Артема Чеха. Це автобіографічний матеріал, який я знаю багато років і який мене особисто дуже чіпляє за живе. І тут продюсер Володимир Яценко, з яким ми також останні кілька років говорили про те, що було б цікаво разом спробувати попрацювати, підштовхнув мене до того, що годі сидіти, камон, і я буквально за один місяць карантину написала сценарій. Його ще треба доопрацьовувати, але основа вже є. Я не знаю, чому в мене це виходить так, а не інакше. Є люди, в яких все дуже чітко продумано на роки вперед, усі ці стратегії, проект за проектом, а я довіряю внутрішній інтуїції, або просто роблю щось тоді, коли думаю, що я, мабуть, готова.

О чем твой фильм? И почему из всех своих идей ты выбрала сейчас именно его? Что у тебя наболело? Почему созрел именно он?

Загалом, це знову історія дорослішання. Головний герой — хлопчик Тимофій, за яким ми спостерігаємо деякий час. Він росте в 90-ті роки. Його оточують різні люди, близькі-неблизькі, прості-непрості, які в чомусь його травмують, а в іншому навпаки дають сили. Загалом, це така історія, в якій багато чого намішано: і ніжності, і жорстокості, і пошуків учителя, навіть якщо ти його знаходиш в дуже поламаній людині, яка сама потребує допомоги. Для мене це також фільм про здатність прощати. Я теж, як і всі ми, маю власні дитячі травми й особливі спогади. В перших кадрах цього мого майбутнього фільму має бути епізод з мого дитинства: мій тато в одних трусах, не дуже тверезий, самозабутньо танцює під Пінк Флойд, а я лежу маленька під ковдрою і на нього дивлюся. Для мене це такий сильний образ моїх 90-х…

Є якісь речі, які ми в собі дуже довго носимо і готові на них подивитися по-іншому тільки тоді, коли самі змінюємося, коли стаємо батьками, коли з’являються наші власні помилки у вихованні наших дітей. І от чогось мені здалося, що я хочу саме зараз про це поговорити в такий спосіб — і з власними батьками, і з іншими дорослими, і з моїм сином. Тим паче, 90-ті — це такий цікавий був час, все було дуже по-різному, і в моєму дитинстві також. Мені хочеться спробувати реконструювати ці наші досвіди з моєю оптикою, з моїм поглядом, і я сама собі ставлю задачу зробити все це так, щоб у фільмі було багато чого контрастного, багато іронії, здатності трохи посміятися над самими собою. Що я знаю точно: я не хочу зняти ще одну дуже похмуру історію про наші трешеві 90-ті. Це має бути по-іншому.

А книга Артема Чеха будет выходить?

Так, обов’язково. Це такий цікавий прецедент, бо книга ще не надрукована, і, виходить, треба йти паралельними шляхами. Мабуть, варто продумати якусь правильну стратегію. Я думаю, що книжка в будь-якому разі вийде раніше за фільм, тому для глядачів її теж буде цікаво порівняти з екранізацією. Хоча я багато чого змінила і тому це буде фільм за мотивами роману Артема Чеха. Екранізуючи якийсь твір, ти все одно мусиш щось відкидати, щось вирішувати по-іншому. Ну і я туди, звісно, свого напхала теж, тобто того, що не має стосунку до Чехового дитинства. Але мені по блату можна, він мені дозволив.

Артем ведь читал твой сценарий?

Так, він навіть співавтор. Правда, я на себе взяла важку артилерію, тобто я зробила основну роботу, а Чех писав деякі сцени, щось підчищав та переробляв.

Для своих фильмов взросления режиссеры обычно выбирают героев своего пола, хотя конечно же бывают исключения. У тебя герой фильма — мальчик? Почему? Как это у тебя получилось?

Я сама від себе такого не чекала. Загалом, у цьому проекті для мене багато викликів, і це доволі складний матеріал, тому що тут має бути дуже сильна акторська історія. До речі, варто ще трохи конкретики про сюжет додати. Крім усіх людей, що оточують нашого героя, головним у фільмі має бути його зв’язок із Феліксом, бойфрендом бабусі Тимофія, який несподівано з’явився в його житті. Фелікс — колишній контррозвідник, солдат ГРУ, десантник радянської армії і нащадок польського шляхетного роду, який після вищої касти офіцерів опустився на дно і марно намагався дати собі раду зі своїм життям. Цей герой, з одного боку, багато травмував свого юного друга, а з іншого — чимось і наповнив таки. Це була людина неординарна, і, до речі, говорячи зараз про цього героя, я кажу одночасно і про його прототип. Це була реальна людина, яка в житті мого чоловіка залишила дуже глибокі сліди. І з одного боку, це був ветеран із жорстким посттравматичним синдромом, який в моменти алкотріпів переходив заборонені червоні лінії та зустрічався з усіма демонами минулого, а з іншого боку, це була та людина, яка дала Чеху (і Тимофію) різні уроки добра й навчила користуватись ножем і виделкою. Ну, про ніж, то я так, але загалом я маю на увазі прочинені двері в інші світи. Коротше, їхня дивна дружба — це головна лінія у фільмі. Але є ще й інші: перше кохання, стосунки з мамою. Останнє для мене, звісно, теж дуже особиста тема. Я ж сама тепер — мама хлопчика, тому, думаю, можу наважитися зняти кіно про такого протагоніста.

Какой возраст Тимофея охватывает весь фильм?

Ми це ще вирішуємо. Не маю чіткої відповіді на таке питання, адже хочеться показати героя і в зовсім ніжному віці, коли йому 7–8 років, і пізніше, коли це вже такий наїжачений підліток, який заперечує все те, що нещодавно бачив зовсім по-іншому. А ще його хочеться побачити дорослим, тому що ця історія розказана з перспективи людини, яка виросла і побачила деякі речі по-іншому. Коротше, наш сценарій — це ще живий організм, якісь речі будуть мінятися, тому я не готова щось тобі пообіцяти.

Ты бы хотела попробовать снять своего сина в нежном возрасте главного героя? Ты думала об этом уже?

Я про це думала і в мене змішані відчуття. Андрій — дуже кіногенічний і розумний, у нього цікаве лице із глибокими очима, дуже жива українська і є розуміння того, що таке кінопроцес. Але він стрімко зараз вивалюється з дитячого віку і наближається до перехідного. Тобто він десь посередині між тими двома віковими категоріями, які заявлені у сценарії. Ну, і ще є важливий момент: у нас з ним не дуже добре складаються стосунки у площині режисер-актор. Ми колись трохи пробували, і це був невдалий досвід. Йому тоді було п’ять років, зараз десять, і, звісно, це вже не рахується. Але я і тепер відчуваю, що мені з ним і його безкінечним спротивом було би важко на майданчику. З іншими режисерами він поводиться геть по-іншому.

Так, це важко. Бо ти ж для нього мама, частина себе.

Він такий справжній Овен, в усьому йде шляхом заперечення, навіть якщо згоден. А тут ще й мама! Тому, мені здається, це дуже тонкий лід, на який я боюся зайти і сама себе загнати в пастку. Але подивимося, я ще не вирішила остаточно цей момент для себе.

А как ты хочешь рассказать нам эту историю визуально? Как ты сейчас это себе представляешь, даже если потом это все поменяется?

Це також питання відкрите. Я ще шукаю спосіб розповіді й усвідомлюю, що в мене немає чітких референсів, від яких я би хотіла відштовхнутися. Хоча ловлю себе на тому, що є ціла низка моїх улюблених сімейних драм, фільмів про підлітків. Ось, наприклад, «400 ударів» режисера Франсуа Трюффо. Цей фільм так просто зроблений, але там усе сильно чіпляє мене за живе. Тому, знову ж таки, я ще не готова сказати точно, яким шляхом ми підемо, але мені хотілося б, щоб це виглядало просто і пронизливо. Головна ставка має бути, в першу чергу, на акторів. Також мені дуже хочеться погратися з реконструкцією часу, хоча трохи стрьомно і страшнувато. Це ж дебютний фільм, не такі вже й великі можливості, але я думаю, в такому разі треба йти шляхом дорогої простоти: коли менше, але краще.

Для прикладу, я нещодавно подивилась фільм за мотивами повісті Стівена Кінга «Тіло», який називається «Залишись зі мною». Він 1986 року, режисер Роб Райнер. Для багатьох американців нашого покоління це один з улюблених фільмів дитинства. І це явно малобюджетна камерна історія про чотирьох дванадцятирічних пацанів, вони два дні подорожують, а ми спостерігаємо за ними і їхніми стосунками. Фільм простий максимально, знятий за три копійки, мабуть, але це історія про дружбу, про тонкі взаємозв’язки між цими людьми ніжного віку, і я це все обожнюю. Водночас, при всій простоті цієї стрічки, там є кілька моментів, які зроблені майстерно і вражаюче. І я знову думала, як це правильно, коли ти як режисерка не замахуєшся на те, що, в силу бюджету або ще якихось там питань, не зможеш реалізувати, але хоча б у кількох сценах можеш розвернутися по повній. Оцей вау-ефект кількох епізодів часом створює лице всього фільму.

А, і ще, важливий момент. Я хочу, щоб у нас вийшло досить глядацьке кіно, а не артхаусна стрічка, цікава ліченим глядачам. Просто мені самій це близько і дуже хочеться зняти фільм для доволі широкої аудиторії, але зробити це смачно і стильно. Що ще… Вже на етапі сценарію я знаю, що у фільмі буде багато музики. Це точно. Я її чую.

Музыки из 90-х?

Ні, не тільки. Буде і спеціально написана музика, але й хочеться також мати оригінальні треки з 90-х. Впізнавана музика підключає відразу твоє підсвідоме і піднімає цілі пласти спогадів.

Ты хочешь в Киеве снимать, или поехать куда-то в регионы?

Швидше за все, натуру хочу знімати не в Києві, тому що це історія людей із провінційного міста. Пошук локацій попереду, але є відчуття, що одним із перших місць дослідження будуть Черкаси, рідне місто Артема Чеха, про яке він так багато писав. Мені вже кортить знову походити там, побродити, подивитись різні місця. Важливий момент: у Черкасах центром композиції, головним містоутворюючим елементом є річка. І не просто річка, а дуже велике жирне тіло Дніпра, вписане в ландшафт міста. При цьому є також багато всього індустріального, набережні, якісь затоплені баржі, гаражі, пляжі, де Чех з пацанами тусив у дитинстві. Мені здається, все це має бути в нашому фільмі, я відчуваю подих цієї ріки, і в сценарії вже є її присутність.

О чем ты, в принципе, хотела бы снимать? Из нашего разговора я понимаю, что это — тема взросления, поиска ее визуального решения, языка для этого? Это любимая тема, может быть потому что мы еще сами взрослеем. А кроме этой темы? Например, следующий после этого проект — о чем бы он мог быть? Какой бы мог быть основной месседж твоего следующего после этого фильма?

Я думаю, деякі теми нам вдається пропрацювати, залишити й піти далі, а навколо інших ми безкінечно крутимося знову й знову. Як я, наприклад, знявши свій фільм «Земля блакитна, ніби апельсин», усвідомила, що вже не вперше використовую образ дому як захисту від усього світу. Дому, в якому ти можеш сховатися з близькими людьми. Тобто я реально зрозуміла, що це якась дуже моя тема, щось таке, на чому я зациклена.

И в рассказах твоих есть тема дома, семьи — я помню, я читала.

Так, тобто є ті самі тригерні речі, на які ти відгукуєшся, якісь гештальти незакриті, до яких повертаєшся знову і знов, тому я думаю, що тема сім’ї — це те, до чого я ще буду повертатися. Я не думаю, що одним-двома фільмами мені вдасться закрити ці внутрішні питання. Хоча ми ніколи не знаємо, як воно вийде насправді, тому що ми змінюємося і ростемо, від фільму до фільму також. Взагалі, мені хотілося б багато чого різного знімати. Наприклад, мені бракує фільму про нас, тобто про тих людей, яких я бачу навколо себе. Може, про це буде мій наступний фільм? Я зараз згадала, у мене є вірш, який добре характеризує мене і моїх друзів. Там була фраза про тридцятирічних підлітків, бо так і є, багато хто з нас — тридцяти-сорокарічні розгублені підлітки. І ще там було щось таке:

Поранені в серце минулими шлюбами,

Смішними любов’ями, грішми, людьми,

Ми дуже старанно нікого не любимо,

Бо надто самі недолюблені ми.

Одне слово, мені б хотілося мовою кіно поговорити про себе і про своє оточення. Я майже не бачила таких фільмів.

Я называю такие фильми ультрасовременные, это когда снимаешь не о сейчас, а о завтра и даже послезавтра. Потому что пока фильм выйдет, как раз это послезавтра и наступит.

Але є такі речі, які нас хвилюють, незалежно від того, сьогодні це, вчора або завтра. Так чи інакше, ми все одно ходима довкола одних і тих самих страхів, одних і тих самих бажань, і пошуків близьких людей у нашому швидкому складному світі. Підозрюю, це те, що буде актуально завжди. Але багато чого залежить від мови твого фільму, бо на одні і ті самі теми ми говоримо знову і знову, але по-різному.

Скажи, пожалуйста, как ты думаешь, как изменятся наши ценности во время карантина, после карантина и неважно, сколько раз мы будем возвращаться в карантин. Как ты думаешь, что поменяется в отношениях, в семье? В семейных отношениях. Потому что, ты — о семье сейчас.

Боюся зізнатися в цьому, але для мене майже нічого не змінилося під час карантину. Я, взагалі, не відчула нічого особливого, бо в мене і так бувають в житті періоди, коли ми сидимо вдома, сховавшись до нори сім’єю, і коли нам не потрібен ніхто більше. Часом ці періоди бувають досить тривалими. Моє життя — вічна гойдалка: іноді мені потрібні люди і зустрічі з друзями, поїздки, публічність, а іноді я можу місяцями сидіти вдома і мені дуже добре в цій мушлі. Тому я поки не відчула нічого особливого, хоча ясно, що правила гри змінюються. Тривожно і неприємно говорити про всі ті наші плани, які поламалися у всіх по-різному, і про те, що ми не знаємо, що буде далі, і як взагалі ми будемо знімати наші фільми, і чи будемо возити їх ще на фестивалі, або ми тепер існуватимемо в цьому дивному онлайн-просторі, де також можна багато чого робити, але…

Если бы не было ограничения по бюджету, по актерам, и если отступить от того, что произведения рождаются в условиях ограничений, когда ты творишь путем лавирования между этими ограничениями, но предположим этого нет, и единственное ограничение — это твоя фантазия, что бы ты сделала — поехала бы снимать в Марокко, в Голливуд, пригласила бы Мерил Стрип на роль мамы или уже бабушки в каком-то своем фильме? Или тебе хорошо, как есть сейчас?

Ні, я не можу не думати про обмеження, і це, на жаль, так сильно б’є по голові. От скажімо, я нещодавно дивилася серіал «Усюди жевріють пожежі» (2020, Hulu). Там був один маленький епізод про минуле головної героїні: 70-ті роки, її показують мимохідь на вечірці, кадр дуже короткий. І от я сиджу і думаю: ну да, вони зробили цілу вечірку, костюми, реквізит, всі діла, й у людей є на це гроші, як завжди. І такі заздрощі беруть, бо з таких маленьких кадрів, насправді, й складається кіно. Може, це був не супер вдалий приклад… Ну добре, візьмемо серіал «Чорнобиль», про який ми всі вже говорили. Але я знаю таке: мій чоловік працював у художній бригаді, яка для цього серіалу впродовж місяця робила кілька машин швидкої допомоги. Ну тобто ці машини мусили виглядати максимально достовірно для 1986-го року в кадрі, і вони їх доводили до ідеалу. Тобто ще раз, ціла команда займалася місяць лише цими машинами, а скільки було всього іншого — людей, задач… Тому все це так круто і виглядає в кадрі. Відчуваю, що зараз я тобі весь свій біль вивалю. Але я навіть не можу уявити, Наташа, коли ми собі зможемо все це дозволити і чи взагалі доживемо до такого. А, насправді, реально вже зараз є такі українські режисери з добрим смаком і розумінням процесу, які могли б робити щось дуже класне, якби їм не обрізали крила на старті.

Чого я ще хочу… Я хочу вчитися. Останнім часом розумію, що я мрію попрацювати в інших кінематографічних світах. Якби був такий шанс, я би з великою радістю попрактикувалася за кордоном, але з тим, щоб потім повертатися й робити вдома щось значно сильніше, глибше, більш переконливе, ніж я роблю зараз. Бо якщо ми вчимося тільки один в одного, це не дає таких великих результатів, як коли ми починаємо вчитися у більш сильних гравців. Я це гостро відчула навіть на останньому своєму проекті, коли ми їздили на всі ці воркшопи із фільмом «Земля блакитна, ніби апельсин».

А тут сразу возникает вопрос, как ты относишься к критике — со стороны коллег, друзей, тех же более сильных игроков?

Ти знаєш, я от щойно говорила про міжнародні воркшопи, де я вчилася трохи всякому-різному. Окрім усього іншого, мене ще там вразило те, як доброзичлива аргументована критика колег за цехом тобі багато всього дає. Ми тут, в українській кіноспільноті, чомусь так майже не вміємо. Є відчуття тусівки, де свій до свого по своє, і про роботи колег говорять як про мертвих — або добре, або нічого. Але це мовчання, насправді, шкідливе. Хоча я і сама мовчу, як риба, коли мої колеги знімають фільми, які мені чимось не подобаються. Чомусь мені не вистачає сміливості знайти точні слова. Але критика — це нормально. Коли ми купаємося тільки у компліментарних відгуках, ми не ростемо, немає роботи над помилками. Інша справа, що багато залежить від того, як саме критикувати. Знецінювання без аргументів — це не критика.

Может быть в Гильдии режиссеров, которая недавно образовалась, можно было бы придумать какой-то клуб для обсуждения своих же фильмов? Насколько это было бы возможно сделать, не задев ничьего эго, и деликатно, и точно, и в каком-то потоке?

Не знаю, як, але треба створювати такі майданчики і певний простір для здорових дискусій. До речі, те саме відбувається і в літературній українській спільноті. Але якщо ми постійно боїмося поранити колег критикою, нам усім це працює в мінус. Якщо говорити про мої найсвіжіші враження після фестивалю Docudays, де мій фільм нарешті побачили багато українських глядачів і моїх колег, відчуваю, що не маю нічого, крім вдячності, до тих людей, яким вистачило сміливості сказати нам про те, що їм щось не сподобалося у нашому фільмі, але які шукали для цього точні й виважені слова. І, навпаки, лишився деякий осад по відношенню до тих людей, які просто промовчали, а ніби мусили щось сказати, бо вони твої друзі, близькі колеги, і ти від них чекала реакції. Ну, таке. Нам треба з цим щось робити.

А ты ожидаешь, чтобы продюсер твоего фильма не то чтобы критиковал, а тоже чтобы деликатно говорил, что может что-то надо так или так? Что ты ожидаешь от такой работы?

Ну, звісно, ми ж команда. Як і в будь яких відносинах, якщо ти хочеш побудувати гармонійні стосунки зі своїм партнером, ви маєте навчитись говорити чесно один з одним про проблеми, які є. Я думаю, у процесі створення фільму дуже важливо, щоб всі члени команди мали можливість вільно висловлюватися і бути почутими. Звісно, я як режисерка вимушена сама приймати багато рішень і нести за них відповідальність, але я дуже уважно слухаю своїх колег. Деякі поради й ідеї я приймаю, а деякі відкидаю, але це теж частина нашої режисерської роботи — робити вибір. Я сама колись працювала другою режисеркою і неодноразово стикалася з режисерами, які взагалі не готові слухати нікого, крім себе. На мою думку, так ми самі себе лише обкрадаємо, бо команда в кіно — це різні талановиті цікаві люди, часом у них народжуються в процесі дуже точні зауваження та ідеї.

Ну і що стосовно стосунків режисер-продюсер, в ідеалі все має бути доволі прозоро, чесно і дружньо. Чого я чекаю від продюсерів? Мені важливо, знову ж таки, відчувати поруч сильне плече, людину, яка мене підстрахує й щиро буде на моєму боці, допомагатиме мені в усьому, а в чомусь навіть підштовхувати вперед. З іншого боку, для мене дуже важливо, щоб мій партнер не наступав на горло моїх переконань. Одне слово, побудувати гармонійні стосунки — це творча й складна робота. Ще важливо встановити ті межі, які можна й не можна переходити. Бо я знаю за собою таку штуку: я не терплю диктатури, про все потрібно домовлятися, шукати компроміси. І якщо я — режисерка на проекті, важливо, щоб ключові рішення стосовно художніх питань все ж таки лишались за мною. Звісно, коли ти початківець, то робиш помилки, тому важливо, щоб поруч були більш досвідчені люди. Але, водночас, вони мають давати тобі можливість вільно пробувати та експериментувати, інакше це вже не твій фільм.

Из ошибок тоже рождается много интересного и неожиданного. Право на ошибку должно быть, и оно есть и у тебя и у Скорсезе.

Я дивлюсь фільмографії деяких режисерів і бачу десятки фільмів, серед них часом — лише кілька знакових, які ми всі знаємо і любимо, а решта — такі маловідомі, яким не знайшлося навіть сторінки у Вікіпедії. Тоді я думаю: як цим режисерам вистачило внутрішніх сил, сміливості після невдалих фільмів знову й знову йти далі, не ламатися? Насправді, ми всі такі крихкі, я бачу це по собі, по своїх знайомих, колегах. Але помилки — це необхідна річ для розвитку. Неможливо завжди йти тільки вперед, і, головне, треба пробувати різне і заходити на нові території. Може виявитися, що на цих територіях тобі не варто було би бути, але ж це треба перевірити, інакше ніяк.

А вот скажи, если бы можно было сравнить фильм с живым существом или каким-то образом, кто бы это был или что бы это было?

Банально порівнювати народження фільму з народженням дитини, але оскільки я вже маю і той, і інший досвіди, перша аналогія була саме такою. Ось дев’ять місяців ти носиш у собі зародок нового життя, ти відчуваєш, що воно там росте і стукає зсередини, у тебе є певний його образ, але тільки у фіналі ти зможеш справді побачити його лице. Я пам’ятаю це відчуття, коли народжувала сина, — для мене нічого не може зрівнятися зі спогадом про ту зустріч з реальною людиною, яку я в собі так довго виношувала. І я пам’ятаю своє відчуття, коли відбулася світова прем’єра мого фільму. Чимось дуже схоже, ага.

Спасибо тебе большое, Ира! Удачи с новым фильмом! И больше наград и номинаций для «Земля голубая, как апельсин».

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та нажміть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: