Підтримати

Шевченко как принцип: Татьяна Кочубинская и Влада Ралко о Шевченковской премии и выставке «Короткий список»

exc-5e6e93b073af576a4f99d44f
exc-5e6e93b073af576a4f99d44f

Татьяна Кочубинская, Влада Ралко и Михаил Рашковецкий стали членами Шевченковского комитета в категории «Визуальное искусство», одним из непростых решений которого было организовать выставку номинантов Премии Сергея Браткова, Александра Гляделова и Никиты Кадана — «Короткий список», которая проходила в Довженко-Центре и была доступна не только членам жюри, но и широкой публике. 

В разговоре с Владой и Таней мы постоянно возвращались к вопросу ответственности — художника, членов комитета и государства друг перед другом, но в большей степени об ответственности за принятие решений. Несмотря на то, что и выставка уже прошла, и результаты были оглашены, интерес к самой Премии остается: что происходит с номинантами и победителями после Премии, что происходит с самой премией после Премии? И в этом смысле вопрос об ответственности актуализируется вновь, как и вопрос о том, чем сегодня в современной Украине является Шевченковская премия. 

Михаил Рашковецкий, Влада Ралко и Татьяна Кочубинская

Михаил Рашковецкий, Влада Ралко и Татьяна Кочубинская

Мой первый вопрос — об ответственности. Ведь согласиться войти в Шевченковский комитет, зная возможные вызовы и преграды и потом сталкиваясь с ними лицом к лицу, вы все равно приняли решение остаться и не сойти с дистанции; проделать серьезную работу на общественных началах, закончить ее, пусть и не эволюционные изменения внести, но говоря менеджерским языком, совершить полный аудит этой Премии, понять, где ее слабости и предложить какое-то конструктивное решение. Что сподвигло согласиться на это и что сподвигло не сойти с этого пути и дойти до конца?

Татьяна Кочубинская: Мне кажется, что еще рано говорить об изменениях ввиду того, что мы организовали выставку и благодаря ей было много информационных поводов. Но еще рано говорить об изменениях внутри самой Премии и ее положений.

Но вы же принимали важные решение и до выставки, например, продлить набор подачи заявок…

Татьяна Кочубинская: Мы на самом деле руководствовались и пользовались теми положениями, которые существовали с прошлых лет, и на данном этапе нельзя сказать, что что-то уже изменили в механизмах. То, что мы сейчас изменили (возможно, в каком-то общественном сознании) это понимание того, чем является Премия: кто может быть номинирован, что на эту Премию может быть номинирован представитель современного искусства. Ведь, когда говоришь о Шевченковской премии, есть какое-то ощущение реликтовости, определенного шлейфа… Над дальнейшими действиями будем работать. Например, члены комитета могут подать свое видение того, каким образом эту Премию можно изменить, какие именно положения внести или убрать.

Да, это большая ответственность. Что сподвигло согласиться? Мне кажется, что у нас очень большой разрыв между пониманием того, что есть ремесленное искусство, и искусство как мыслительная практика. Те участники, которые подавали заявки ранее, в большинстве своем представляли искусство как ремесло; кроме того, у многих понимание Тараса Шевченко сводится к самоуничижению, страданию, какому-то крепостничеству и, соответственно, что в Премии должен быть некий «Шевченковский дух», который можно воплотить посредством пейзажей, посвященных Украине. Но речь не идет о современном политическом ландшафте, а бытует представление о национальном пейзаже в духе 19-го века. Согласно положениям, подавать необходимо работы, созданные за последние 5 лет, а последние 5 лет — это наша современность. Поэтому хотелось бы, чтобы Премия показывала срез современных практик.

Влада Ралко: Для меня присутствие фигуры Тараса Шевченко послужило и некоторым оправданием того, почему я согласилась участвовать в этом процессе. Потому что, на самом деле, вырисовывается очень интересная коллизия между тем, что Шевченковская премия — это главная государственная премия и в то же время Шевченко своей персоной является полной противоположностью, оппозицией любой государственной доктрине, любой официальной мысли и любой идеологии. В данном случае, это касается и новой национальной идеологии, которую пытаются внедрить в поддержку украинского государства. Тут я перейду на украинский, мне так будет легче. 

Було багато дебатів щодо загострення опозиції між традиційним мистецтвом та мистецтвом новим, актуальним. Однак, тут я не бачу жодного протиріччя. Певні тенденції актуального мистецтва можуть стати новою українською традицією. Більш того, традиція — це не щось законсервоване, не щось вирішене вже раз і назавжди, традиція теж підживлюється якимись новими рухами.

Щодо відповідальності, то як на мене, варто зауважити, що номінантом має бути не стільки твір, який виконаний на високому професійному рівні, а твір, який відповідав би головній темі Премії. Присутність фігури Шевченка також визначає політичну спрямованість Премії, якісь дуже тонкі стосунки між особистим, інтимним і політичним і точне розуміння саме того часу, в якому ми живемо (окреслений термін у положеннях — 5 років). Однак, я би не бачила жодної проблеми, якби ці рамки звузились до трьох років або навіть року. 

Експозиція виставки «Короткий список». Світлина: Костянтин Поліщук

Експозиція виставки «Короткий список». Світлина: Костянтин Поліщук

Експозиція виставки «Короткий список». Світлина: Костянтин Поліщук

Експозиція виставки «Короткий список». Світлина: Костянтин Поліщук

Я стикнулась з тим, що існував стереотип про Премію, ніби вона видається не за якусь роботу, а за доробок взагалі, тобто за практику художника, його внесок і т.д. Однак, якщо це премія за роботу, зроблену за останні 5 років, що робити з тими творами, які датовані першими роками незалежності, наприклад? Як в цьому плані розділяти і взагалі, от чи потрібно мати цю хронологічну рамку? 

Влада Ралко: Ми думали про те, щоб ввести зміни і мати можливість давати премію за загальний внесок у культуру України, за загальний доробок митця. Втім, тут також є певна небезпека, що це відкине нас до радянських часів, коли усі ці відзнаки, ордени надавались людям, які начебто вже «дослужилися» та дочекалися на свою нагороду. Завжди складалося враження, що системно формується певна черга з людей, які начебто вже мають право на Премію.

Татьяна Кочубинская: Действительно ощущение, что есть некая очередь и Премию нужно заслужить. Но, как нам сказали в комитете, в советское время средний возраст номинированных на премию был 40 лет, возраст номинантов увеличился уже в независимой Украине, именно в период с 1991-го года средний возраст этих кандидатов на премию стал 60. 

Для меня вопрос хронологии — сложный. Мне тоже казалось, что нужно упразднить ее и возможно, как точку отсчета взять 1991-й год. В идеальной картине, мне бы хотелось категорию визуального искусства разбить на несколько категорий: условно первая — «за вклад», вторая — за произведения последних лет. Также необходимо присуждать премию не только за произведения искусства (потому что в положении четко сказано: «твір мистецтва і його оприлюднення протягом останніх 5 років»), но и за кураторские и выставочные проекты, как, например, проект в Кмытовском музее Житомирской области, проект «Ангелы» Павла Гудимова или «Герои. Попытка инвентаризации» в Национальном художественном музее Украины, реализованный приглашенным куратором Михаэлем Фером.

Хотела бы также добавить касательно фигуры Шевченко. Он — оппозиционная фигура, но так сложилось, что эту фигуру используют как идеологическую — сначала в советское время (когда тоже создавался культ Шевченко как борца с царизмом), так и в независимое (как борец за украинскую независимость). Но опять же, если мы говорим, что каждая идеология использует эту фигуру, очень сложную, неоднозначную, можно вспомнить те комментарии, которые сейчас несутся вокруг художника Сергея Браткова только из-за того, что он живет в Москве. Тут также можно вспомнить биографию Шевченко, получившего образование в Петербургской академии художеств и которому было присвоено звание «академика по гравированию», и в выкупе из крепостничества которого немаловажную роль сыграл художник Карл Брюллов. На мой взгляд, Шевченко принадлежал и русской, и украинской культуре. Можно очень широко трактовать его личность и вклад в историю искусства и, наверное, эта Премия тоже должна сменить оптику и отношение к самому Шевченко.

Раз ты вспомнила Браткова, я позволю себе очень личную ремарку. В беседе он отметил, что для него главным и важным художником последнего времени в Украине является Влада Ралко, и я согласна с его позицией. Я не знаю, корректно ли попросить вас прокомментировать это. Ведь получается, что, будучи в комитете, вас не смогут рассматривать как номинанта?

Влада Ралко: Зараз я перебуваю не у зовсім зручній для себе ролі — і ролі кураторки та співкураторки. Це для мене важко і незвично. Можу сказати, що я відчуваю зовсім іншу відповідальність, коли працюю зі своїми проєктами, або коли ми працюємо разом з Володимиром Будніковим. 

Все ж таки я би хотіла продовжити говорити про фігуру Шевченка, бо коли ми тільки починали працювати в комітеті, і я взагалі вперше в своєму житті потрапила на засідання (таке, яке буває в уявленні) і ми починали обговорення, почалися запитання, як ми маємо сприймати Шевченка. Я для себе визначила, що, мабуть, варто сприймати Шевченка не як тему, а як принцип. Тобто, як принцип такої незручної, складної особистості, як принцип критичного мистецтва взагалі. Шевченко, як слушно зауважила Таня, дуже складна суперечлива постать. Його фігура використовується у новітній українській історії по-різному, його зображують Бетменом, революціонером та ін. Проте, це таке ж саме привласнення Шевченка, як і за радянських часів. По-перше, у Шевченка вимальовується дуже складна картина реальності. Складна і суперечлива, яка не вкладається у будь-яку ідеологічну конструкцію. По-друге, він — політична фігура. Тому висловлювання художника, що подається на Шевченківську премію, має відповідати цьому.

Олександр Глядєлов. Експозиція виставки «Короткий список». Світлина: Костянтин Поліщук

Олександр Глядєлов. Експозиція виставки «Короткий список». Світлина: Костянтин Поліщук

Олександр Глядєлов. Експозиція виставки «Короткий список». Світлина: Костянтин Поліщук

Олександр Глядєлов. Експозиція виставки «Короткий список». Світлина: Костянтин Поліщук

Тоді чи можна у такому випадку говорити про «національне мистецтво» і що тоді є цим національним мистецтвом? 

Татьяна Кочубинская: Положения премии довольно демократичны в том смысле, что претендентом на премию может быть не обязательно гражданин Украины. Это  может быть гражданин другого государства, также может быть человек без гражданства. И бывали случаи, когда Шевченковскую премию получал не гражданин нашей страны. Например, Эмма Андиевская, которая на момент вручения Премии была уже гражданкой США. Поэтому все комментарии, упреки и сомнения, возникшие об украинском гражданине Сергее Браткове, живущем в Москве, очень странные. Но несмотря на то, что Премия открыта для всех, у нее есть одна унизительная процедура: художник, который номинируется, должен заполнить две заявки. Одна заявка на обработку персональных данных, а вторая — анкета. Такое ощущение, что эта анкета не пересматривалась с 1970-х годов. Суть заключается в том, что когда художника номинируют и он подписывает соглашение с государством, то по сути, у него уже нет возможности сделать какой-то жест, например, отказаться от этой Премии. В заявке он детально описывает свои личные данные, награды и работы так, будто он сам себя подает, а государство лишь утверждает. Гладит по головке, мол, мы приняли заявку и рассмотрим вашу аппликацию. Мне кажется, самое необходимое, что нужно изменить, — это упразднить эту анкету, чтобы действительно институция, эксперт или общественная организация могли бы номинировать кандидатов. Если будет рассмотрено и внедрено это изменение, то это уже важный шаг. 

Чтобы номинировать художницу(ка), необходимо её/его согласие. И получается замкнутый круг. Например, для меня было удивлением увидеть такое маленькое количество заявок в категории «музыкальное искусство». Ведь украинская музыкальная сцена очень насыщенная — Валентин Сильвестров, Алла Загайкевич, Святослав Лунёв, проект «Ухо» и многие другие. Многие лица не присутствуют в коротком списке. Видимо, никто не позаботился о том, что они были номинированы. 

Мне кажется, многие вещи — в руках членов комитетов, в особенности их задачей является сформировать вокруг себя институции, организации и профессионалов, которые будут заинтересованы в подаче кандидатов. Например, в этом году не была присуждена Премия в области кино. И я думаю, что, в принципе, тот же Довженко-Центр может номинировать своих кандидатов, или фестиваль DOCUDAYS UA и т.д. Тут широкое поле и это вопрос ответственности. Когда мы работали с Владой и Мишей [Рашковецким], было ощущение сообщества. Когда мы вели переговоры с коллегами, ощущали колоссальную поддержку и со стороны Школы Виктора Марущенко, Национального художественного музея Украины, лично Татьяны Жмурко и Оксаны Баршиновой.

Влада Ралко: Тут засадничою є проблема художника і влади. Хто для кого існує: художник для влади або влада для художника? Художник для держави або держава для художника? У теперішній ситуації художник позбавляється свого засадничого права відмовитись від премії, бо інституція, якщо вона вважає проєкт художника достойним і важливим для номінування на Премію, має отримувати згоду художника. А насправді, це держава у спосіб вручення Премії отримує можливість зауважити твір художника, його освітити, зробити його видимим, показати суспільству. Проте, якщо художник не згоден з якимись правилами, або з політичних чи якихось інших міркувань, він повинен мати можливість відмовитися від нагороди. Нинішня вимога анкети та згоди на обробку даних обмежили коло поданих митців. Саме тому ми маємо таку ситуацію в музиці, в кіно.

Хочу продовжити тему щодо оцінювання проєктів з боку суспільства. Я чула багато закидів про те, що Братков живе в Росії і тому не має права подаватися на цю Премію. Також чула міркування на захист Олександра Глядєлова, що його світлини зроблені на фронті, а тому вони не йдуть в порівнянні з творами, які зроблено в майстерні (йдеться про твори Нікіти Кадана та Сергія Браткова). Всі ці розмови маніпуляції, і як на мене, лінощі, бажання відсторонитися і не брати на себе відповідальність за власне розуміння мистецтва, за занурення у твори. Коли ми зголосилися зробити виставку «Короткий список», а потім обговорювали те, у яку халепу влізли, розуміли необхідність показати проєкти наживо, дати змогу всім переглянути їх на власні очі, і тільки тоді виносити свої судження, не послуговуючись ані думками інших, ані чужими рецензіями, ані медійним розголосом, ані фотодокументацією, ані картинками у фейсбуці.

Роботи з серії «Карусель» Олександра Глядєлова. Експозиція виставки «Короткий список». Світлина: Костянтин Поліщук

Роботи з серії «Карусель» Олександра Глядєлова. Експозиція виставки «Короткий список». Світлина: Костянтин Поліщук

Власне, мені здається, що візуальне мистецтво так і має працювати — на власні очі. Я також хотіла запитати вас про те, чому, не маючи бюджету та часу, ви все ж вирішили зробити виставку у короткі строки. Зрештою, таке рішення — це також свідчення відповідальності за тих кандидатів, які увійшли до короткого списку.

Влада Ралко: Ми саме це зрозуміли під час представлення творів, коли на черговому засіданні мали розповісти та показати твори художників; нам надали екран. Коли ми спробували показати певну документацію на екрані, зрозуміли, що це неправильно, що ми не хочемо пропонувати послуговуватись якимось сурогатом замість справжнього бачення. Це була якась кричуща несправедливість, бо книжку можна прочитати, виставу можна подивитися, музику можна послухати, а чомусь про мистецькі проєкти треба судити зі світлин на проекторі чи з документації, яка у всіх дуже різна.

Татьяна Кочубинская: Может, это смешно звучит, но действительно было прямо какое-то детское чувство несправедливости. С одной стороны, было чувство внутренней необходимости и уверенности в том, что это необходимо сделать, а с другой стороны, настолько уже все избалованы бюджетами, грантами и еще чем-то, что казалось, насколько вообще реалистично сделать выставку в 2020 году без бюджета.

Оказалось, что все же реалистично?

Татьяна Кочубинская: Как оказалось, да. Но это не очень комфортная ситуация, так как приходилось всех просить о волонтерстве. Чтобы отблагодарить всех, нужно огласить «длинный список» тех, кто содействовал реализации выставки, начиная от привоза работ, монтажа и заканчивая фотодокументацией экспозиции. 

Влада Ралко: Я відчуваю великий сумнів. З одного боку, ми все правильно зробили, бо у нас просто не було іншого виходу, це було єдиним вірним рішенням. З іншого боку, у мене склалося таке відчуття, що ми створили якусь ширму, якою зараз всі будуть прикриватися й казати, мовляв, дивіться, це ж — реформа, дивіться, як все супер, як все зроблено, на якому ентузіазмі. Але це не має бути ентузіазмом. Такі заходи мають фінансуватися з державного бюджету, бо це серйозне рішення насправді і велика відповідальність, це головна державна нагорода, це ж держава ініціює цю Премію, тому фінансування виставки має бути включене до планових витрат.

Роботи з серії «Імперія снів» Сергія Браткова. Експозиція виставки «Короткий список». Світлина: Костянтин Поліщук

Роботи з серії «Імперія снів» Сергія Браткова. Експозиція виставки «Короткий список». Світлина: Костянтин Поліщук

Уже пройшовши певний шлях та розуміючи необхідність виставки, чи будете ви залишати рекомендації після своєї роботи? Які саме зауваження плануєте ще внести? 

Татьяна Кочубинская: Я еще хочу добавить к мысли Влады о ширме. Здесь мы вернемся к первому вопросу об ответственности. Это решение было нашей внутренней необходимостью, но так не должно быть. Когда была пресс-конференция по случаю выставки, слово «энтузиазм» столько раз прозвучало, что у меня уже было ощущение того, что это дискредитирует весь комитет. Потому что энтузиазм, который настолько приветствовался и культивировался, отсылает нас в начало 20-го века, когда на энтузиазме все было построено. Но не энтузиазм должен культивироваться, а ответственность перед работой, собственно компетентность и экспертность, не на энтузиазме же все должно происходить из года в год. Мне кажется, что в следующем году будут иные обстоятельства и подобное уже не сможет повториться. Поэтому нужно будет прописывать эти изменения в положениях с учетом необходимого бюджета.

Влада Ралко: Тут дійсно можна говорити про довгий список, як його назвала Таня. Це список тих, хто долучився та допомагав нам в організації цієї виставки. Однак тут все ж головними персоналіями є художники. Чомусь вважається, що ця премія для художників, бо ж для них робиться щось хороше, а вони, у свою чергу, мають віддячити за цю премію. Проте, насправді, все це має бути абсолютно навпаки. Для художника це не просте рішення, а величезна відповідальність, мужність, окремий труд погодитися на виставку, відтворити проєкт у новому просторі, показати його так, щоб він працював таким чином, яким його задумав автор. Дійсно, чомусь часто забувають про труд художника. Бо традиційно вважається, що художник прагне цієї Премії, як певного трофею чи медалі, або хоче зійти з цією Премією на вищий щабель в своїй кар’єрі. Проте, це зовсім іншим чином має працювати. Для когось може це і є вищим щаблем у кар’єрі, але для декого це дуже нелегка згода взагалі брати участь у подібних перегонах, особливо враховуючи специфічний шлейф Премії.

Мне кажется, что в этом году с данной Премией во многом ваш авторитет сыграл большую роль, уважение к каждому из вас. 

Влада Ралко: Я думаю, тут варто говорити більше не про авторитет, а про довіру. Я б навіть, обережно вживала слово «авторитет» в мистецькій сфері. Він не може бути сталим, ти постійно маєш підтверджувати його новими проєктами. До речі, для мене було відкриттям, що у свій час різні художники відмовлялися від подачі його на премію. Це дійсно таке протилежне розуміння нагороди, аніж те, що існувало за радянських часів або продовжує існувати зараз у певних колах, коли всі прагли чи прагнуть премії через гроші, визнання та пільги, які до речі зараз відмінили.

Робота з серії «(не)означені» Нікіти Кадана. Експозиція виставки «Короткий список». Світлина: Костянтин Поліщук

Робота з серії «(не)означені» Нікіти Кадана. Експозиція виставки «Короткий список». Світлина: Костянтин Поліщук

Що лишилося художникам?

Влада Ралко: Грошова винагорода та слава. Але це не має бути просто славою, це смішно. Має бути відповідальність держави, яка присуджує цю премію і вона також має докласти зусиль і вкласти фінанси в промоцію художника, якому вона вручила премію. Я думаю, що це має бути низка виставок, монографії, має бути системна підтримка. Просто, вручити цю золоту медаль не досить. 

Если вернуться к вопросу о внесении изменений в положения Премии, то что, кроме анкеты и бюджета на выставку, вы также включили бы?

Татьяна Кочубинская: Мне кажется, ключевое и главное — это отказ от этой анкеты. Потом нужно пересмотреть хронологию. Мне лично непонятно, почему и откуда взялись 5 лет, почему не 25 и т.д.? Мне кажется, что нужно менять хронологическое ограничение. Например, если выбрать 1 год, то, возможно, Премия будет более динамичной. Мне кажется, что Борис Михайлов, безусловно, фигура №1, кому нужно было бы вручить данную награду. Если говорить о его произведениях, то та же «История болезни», для меня лично, это важное высказывание. Но когда я детально ознакомилась с положениями, оказалось, что есть хронологические ограничения. Наверное, все нужно делать вовремя. В 1990-е было не до этого. 

Влада Ралко: Я також переймилася через те, що неможливо нічого зробити з «Історією хвороби» Бориса Михайлова. Для мене, вона — абсолютна Шевченківська премія. 

Щодо змін положень, я також думаю, що основне — це змога подати проєкт митця без його згоди. Далі, якщо він вже відмовиться від цієї премії, то премія може піти на благодійність, я думаю щодо цього може бути багато варіантів. Треба також передивитися преамбулу, де йдеться про те, що Премія є інструментом держави, хоча вона є не інструментом, а можливістю держави висвітлити те, що робить митець.

Ще до початку нашої розмови ми говорили про те, що є сьогодні художнім твором. Нинішня Шевченківська премія показала свою відкритість до будь-якого жанру та методу. Наприклад, фотографія, яка зазвичай дуже рідко зустрічається в українських музеях та галереях, тут отримала найвищу нагороду. По-перше, я б хотіла вас попросити прокоментувати цю гнучкість, по-друге, власне проєкт Олександра Глядєлова, який переміг.

Влада Ралко: У нас була довга дискусія, і наші думки розділилися. Та це нормально. Коли ми міркуємо про художню мову і про достоїнства художнього проєкту, часто зважаємо на якесь певне оновлення художньої мови. Коли ми говоримо про художню мову, взагалі про мовлення художника, яким би воно не було, ми не можемо мати на увазі лише прогрес, бо художня мова не є процесом постійного зростаючого оновлення. Художній проєкт може залучати як новітні медіуми, так і може послуговуватися звичними, класичними медіумами. У якійсь їхній взаємодії виникає та сама таємниця, яка особисто для мене стає головним критерієм у визначенні того, що є художнім твором, а що — ні. Тобто, художній проєкт не є просто розумним поєднанням правильних компонентів, він не є комбінацією думок на актуальну темі. Він свідчить про наш час саме через цей вибух, через це коротке замикання, коли проєкт відбувається, здійснюється. Про Глядєлова дуже часто кажуть, що він — фотограф-документаліст, але не художник. Утім, на Заході його вважають художником, який працює із медіумом документальної фотографії. Тобто, у нас спрацьовує ще такий, старий, радянський, цеховий розподіл. Зараз дуже важко розподілити мистецтво на живопис, графіку скульптуру і т.д. Проте, саме тут, у цьому випадку відбувся мистецький проєкт. Глядєлов зробив це дуже простим рухом, коли прибрав підписи до ретельно відібраних документальних світлин і поєднав ці зображення певним чином. 

Татьяна Кочубинская: Меня поразило, что, когда огласили результаты, сразу возникла агрессия по отношению к другим номинантам. Было полное отсутствие коллегиальности и уважения к другому. Когда мы работали над «Коротким списком», было взаимодействие всех авторов. Но эта коллегиальность разрушается, когда ты выходишь из определенного круга и смотришь на ситуацию со стороны. Оказалось, что невозможно просто пожать руку, не пытаясь при этом потопить другого коллегу. 

Добавлю касательно выставки: мне было радостно видеть большой интерес публики к номинантам и их работам, было действительно много посетителей на протяжении всей работы экспозиции.

Світлина: Костянтин Поліщук

Світлина: Костянтин Поліщук

Возможно, данный интерес связан с тем, что ранее Премия считалась чем-то элитарным и тем, к чему нельзя соприкоснуться, раньше не было возможности оценить работы самостоятельно. Возможно, для многих людей, данная выставка стала возможностью ощутить сопричастность к историческому моменту.

Татьяна Кочубинская: Возможно, стоит говорить еще и о такой форме заигрывания с аудиторией, как приз зрительских симпатий. Шутка. Но нужно развивать понимание практики автора, культивировать уважение к художнику, понимание того, кто такой художник. Наверное, это также является частью образовательной программы Премии, ее возможной просветительской составляющей.

Говоря о продвижении и уважении художников стоит сказать, что уже возможность попасть в короткий список является важной и поддержку возможно стоит оказывать всем, кто в него вошел. Что меня поразило в этом коротком списке, это то, что несмотря на разную практику авторов, разную форму высказывания, выставка была целостной и работы входили в диалог собой собой.

Влада Ралко: Вибір було зроблено шляхом таємного голосування, усе відбулося стихійним чином і це унікальний випадок. Я не думаю, що подібна ситуація може повторюватись часто. Вибір якраз цікавий тим, що ці три художника промовляють про різні речі, але усі троє кажуть щось дуже важливе про наш час.

Татьяна Кочубинская: Некая схожесть тем и стала одним из импульсов сделать выставку. Когда мы начали говорить о работах, то автоматически начали прослеживать параллели между ними, а не просто говорить об одном авторе. Сразу включился «лекционный» опыт, увидели. что каждый из авторов говорит о нашем политическом времени, что во всех трех проектах оказалось много общих линий. Кажется, Александр Ляпин написал пост в фейсбуке об экспозиции выставки, в которой как будто два черно-белых крыла (серии Гляделова и Кадана) срастаются в цветных снах Браткова.

Влада Ралко: Але ці спільні імпульси стосуються не тільки спорідненості у використанні  медіумів, але й того, що всі автори промовляють про якийсь дуже конкретний стан певної паузи, сну; сну аж до смерті, такого завмирання, нерозуміння, що робити, такої собі виключеності з буття. Оцю людину, вилучену зі звичної картини реальності, ми бачимо у всіх трьох проєктах — і у Кадана, і у Браткова, і у Глядєлова — це така розгубленість, таке відкрите запитування, загубленість у світі постправди. Натомість, у Олександра Глядєлова присутній дуже сильний гуманістичний імпульс, відчайдушна віра, для якої начебто немає приводу. Все ж таки безнадійна певність в існуванні спільного горизонту людяності. 

Я не думаю, що ми б наважились на такий відчайдушний жест, якби цієї цілісності не було, не думаю. Це було досить емоційне рішення, я й досі не розумію, як ми це зробили. Треба публікувати обов’язково список тих, хто долучився.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та нажміть Ctrl+Enter.

Зберегти

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: