Підтримати

Навіщо писати про мистецтво: три есеї з курсу для арт-критиків

exc-5dbaf3fac62e29441189024b
exc-5dbaf3fac62e29441189024b

15–17 жовтня у Харкові пройшов інтенсив для арт-критиків від видавництва IST Publishing, що був приурочений до виходу українського перекладу книги «Повернення реального» Гела Фостера, американського теоретика мистецтва й арт-критика.

У рамках курсу, реалізованого за підтримки Програми ґрантів Harald Binder Cultural Enterprises (HBCE), відбулися лекції та семінари за участі Бориса Філоненка, Лізавети Герман, Паскаля Ґілена й Ольги Тихонової, екскурсії виставкою Другої бієнале молодого мистецтва та реконструйованим садом ім. Тараса Шевченка, а також повільне читання передмови до книги Фостера. Місце арт-критика у сучасному світі мистецтва, коливання рівнів напруги у протистоянні арт-критика й куратора та роль критики для митця були наскрізними темами триденної програми. 

Підсумком інтенсиву стали короткі есе учасниць і учасників арт-курсу на тему «Навіщо писати про мистецтво». Написані за кілька годин, ці тексти були спрямовані не на те, щоб дати остаточну відповідь на це широке питання, а мали на меті окреслити ситуацію, коли виникає необхідність писати про мистецтво.

Фостер називав таку ситуацію «первинною сценою», коли арт-критик віднаходить витоки свого рішення бути арт-критиком. У розмові з Джерреттом Ернестом Фостер розповідає, як в дитинстві побачив в помешканні друзів картину Марка Ротка й одночасно поставив собі два питання: «Чи це не найпрекрасніша річ, яку я коли-небудь бачив?» і «Чому в них є ця картина, а в нас немає?». Фостер говорить про те, що арт-критика виникає у ситуації захоплення і невдоволення, які виникають як персональні переживання, але виходять на ширший простір соціального антагонізму.

У цій добірці ми публікуємо три тексти учасника і учасниць інтенсиву — Івана Скорини, Мар’яни Матвейчук і Мілени Хомченко.

Лізавета Герман

Лізавета Герман

Іван Скорина

«Навіщо я пишу про мистецтво»

Нещодавно концептуаліст і теоретик мистецтва Юрій А́льберт висловив думку: філософія мистецтва не має жодного стосунку до мистецтва. Про мистецтво треба говорити якось інакше. Мене зачепила ця теза, адже раніше я думав, що арт-критика, аналітичний чи філософський текст почасти важливіше самого твору. Ця позиція спонукає окреслити, як текст взаємодіє із мистецтвом.

Можна виділити три способи взаємодії тексту із твором. Перший — текст переважає над твором, привносить надлишковий сенс, якого нема у тій чи іншій роботі. Другий — навпаки, твір переважає над текстом, містить більше змісту, ніж текст охоплює. І третій — текст і твір доповнюють один одного. В перших двох ситуаціях є небезпека виявити, що одна зі складових є лише ілюстрацією іншої. А коли обиві складові сприймаються разом — тоді можна говорити про арт-критику.

Здається, А́льберт критикує перший спосіб, за якого текст переважає над об’єктом свого розгляду, твір є лише вдалою ілюстрацією відірваних від контексту ідей. Проте виділити джерело сенсу вдається не завжди [1]. Іноді неможливо сказати, чи сам твір містить сприйняте, чи його привносить глядач. Також складно визначити легітимність тої чи іншої особистої інтерпретації. Як і навколо інших феноменів, навколо мистецтва сформувався певний суспільний консенсус. Яке сприйняття актуальне вирішується політичними засобами. Яке в принципі адекватне — соціальними. Проте найбільш загальним результатом твору (чи іншої форми) мистецтва є його сприйняття. Можлива відповідь А́льберту — феноменологія мистецтва. Адже феноменологія як філософська течія сфокусована на процесі та предметі сприйняття.

В феноменології є поняття «життєсвіт». Це своєрідний режим сприйняття, притаманний різним сферам життя: сон, буденність, гра, театр. Зокрема, можна виділити життєсвіт мистецтва. Це такий режим сприйняття, який дозволяє нам назвати щось, власне, мистецтвом. Кожен життєсвіт має певні правила. В мистецтві ці правила виникають через простір (галерея), практику (живопис), певну оптику (концептуальне мистецтво). Як саме це працює — питання до розгляду [2]. Можу лише буквально відповісти на питання у заголовку. Я пишу про мистецтво, щоб прояснювати власне сприйняття та розкривати механізми формування консенсусу навколо мистецтва. 

Мар’яна Матвейчук

«Що значить писати про мистецтво» 

Я росла в маленькому містечку в 90-х. Зазвичай, у містечках є  виразна місцева культура, яку людина з іншого середовища одразу помічає. Але майже немає мистецтва.

Одного дня усім класом нас повели дивитися виставу в місцевий будинок культури. Я не пам’ятаю ні сюжету, ні навіть загальної теми. Закарбувався тільки момент, коли на сцені чоловік у військовій формі дістав пістолет і мав у когось стріляти.

У цей момент більшість моїх друзів-підлітків почали сміятися чи копіювати жест актора. Найбільше я пам’ятаю свою розгубленість. Я не розуміла ні того, що відбувається на сцені, ні того, що трапилося в залі. Дивитися виставу далі було неможливо, але консолідуватися з однокласниками в їхньому (можливо, навіть доречному) висміюванні роботи також не вдавалося. Відтак, я спостерігала дві вистави — одну на сцені, а іншу в залі. Третім було здивування від мого власного сприйняття.

Якби я сьогоднішня переселилася в себе дитину, я би, мабуть, написала текст про ту  виставу, беручи за точку відліку свою розгубленість. Текст про те, як будучи збитою з пантелику твором мистецтва, я зустрілася з собою. І як моя дитяча розгубленість поселила в мені запит на мистецтво. Як виявилося, розгубившись і не злякавшись, можна побачити свої розгублені іпостасі як дивнувате ціле зі складною драматургією зв’язків (майже як виставку чи виставу).

Написаний текст — як жест зворотного зв’язку, як сигнал художнику про присутність глядача, як сигнал іншим глядачам про присутність тебе як глядача, як можливість зустрічей різних сприйняттів, як прояв тяглості культури, як можливість пам’ятати, а значить — мати на що опиратися. 

Я ціную чужі враження та досвіди, які інколи збивають із пантелику не менше, ніж мистецтво, чи роблять фізично недоступне доступним в уяві.  

Текст уже давно заповз на територію сучасного мистецтва, яке вже не один десяток років пробує таким чином осмислювати саме себе. Утім, якщо мистецтво стає своєю критикою, то критика мистецтва може принаймні спробувати діяти як мистецтво, чи не так?

Як на мене, текст про роботу — це партнер для  роботи.  А у партнерів бувають різні стосунки — навіть конфліктні.

Писати про мистецтво, щоб зустрітися з іншим — і з самим собою.

Мілена Хомченко

«Навіщо писати про мистецтво?»

09:05 — стою на перетині алеї Героїв Крут та вулиці Івана Мазепи і бачу потужний архітектурний вибух-готель під назвою «Салют». Три кроки від нього мультикольорова мозаїка Ади Рибачук та Володимира Мельниченко, що біля Палацу дітей та юнацтва під водою. Ще через декілька метрів Спаський бастіон, на шляху до якого безліч нових видів вуличного мистецтва! Й далі що не крок, то новий дотик монументалізму. Враз хочеться знайти в закутках сумки блокнот і відмічати мистецькі точки на карті і творити життєпис їхніх авторів. Документувати і зберігати.

11:45 — станція метро Либідська змінює Арсенальну. Байковий цвинтар. Повз могили Лесі Українки та Вадима Меллера доходжу до потрібної локації — Парку Пам’яті, в центрі якого високі білі стіни-вітрила, що звертаючись стрімко до неба, архітектурно нагадують безперервний потік людського життя. Це крематорій, за спиною якого 213 метрів історії нашого людства, колись закарбованої в барельєфах, а тепер безжально ліквідованої і залитої бетоном. Що залишилося у нас? Лише один квадратний метр реставрованого зображення і декілька коментарів в просторі гугл пошуку… Але день біжить, за ним далі біжу і я.  

13:10 — в метро гортаю Інстаграм-стрічку і пробігаю очима пости, серед яких викладач англійської пише про смерть мистецтва як категорії «суб’єктивних преференцій», що вже давно перестала бути «поєднанням унікальності сенсу та техніки». Не засмучуюсь, але впадаю в короткотривалу меланхолію роздумів, довжиною в поїздку «Поштова Площа—Палац Україна», про відповідну суб’єктивність прочитаного допису. І враз вибудовується логічна паралель, де поряд зі словами з посту «мистецтво тепер все і ніщо», арт-критикою чомусь стає пост у соціальній мережі. Питання відкрите і зафіксоване. 

15:30 — заходжу в подвір’я «Мистецького Арсеналу». Залишаю речі і вдягаю бейдж. Пробігаю простором правого крила і чую десятки запитань: «Що означає робота Франсіса Аліса «1943»?», «Чому виставка «Революціонуймо?» містить виклик у своїй назві?», «Чи можна назвати скульптурою алюзії Іман Ісси на наявні пам’ятники?». Разом з відвідувачами пірнаємо вглиб виставкової концепції і знаходимо нові, гідні документації, теми.

А ввечері повертаюсь додому і відкриваю вордівський А4. Вже не фіксую час, бо всі точки координат і запитання, що потребують відгуку сучасної арт-критики, були чітко зафіксовані часовими відрізками впродовж дня і зараз залишається їх опрацювати. Переді мною десятки поміток у блокноті, серед яких головна… то навіщо писати про мистецтво?

[1] У книзі «Повернення реального» Гел Фостер описує таку ситуацію. Він спостерігає мінімалістичну інсталяцію та обговорює її з другом. Тим часом його донька бігає залою. В якийсь момент її пересування в просторі інсталяції наштовхує Фостера на незвичну думку. Він каже: «усю нашу теорію вона обеззброїла своєю практикою». Проте тут є певна суперечність. Дівчинка несвідома своїх дій. Не вона є джерелом додаткового смислу інсталяції, а саме Фостер.

[2] Як ми дізнались із нещодавно перекладеної Ist Publishing книги Ганса Ульриха Гумбрехта «Розладнаний час», естетичний досвід присутній у життєсвіті буденності. 

Світлини: Ангеліна Бішеп

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та нажміть Ctrl+Enter.

Зберегти

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: