Підтримати

Відкрите серце, або півдоби етичних випробувань. Без успіху

exc-5db563ca7161a11f18641c9e
exc-5db563ca7161a11f18641c9e

Група художників, ініціаторами якої є Сігна і Артур Кьостлер, вже близько десятиліть створюють провокативні перформативні роботи. Для роботи «Відкрите серце» у рідному для Сігни данському місті Орхус група з п’ятдесяти данських і міжнародних акторів окупувала приміщення повітової лікарні для того, аби перетворити його на дивакуватий паралельний світ.

 «Відкрите серце» — це дванадцятигодинний інтерактивний досвід (із сьомої вечора до сьомої ранку), де пропонують дослідити каруселі влади і межу між добротою і власною праведністю. Кожного разу на виставу запрошували 60 людей для участі в «семінарі з емпатії», який проводить фіктивна організація «Відкрите серце». Роками ця організація, заснована Спічуттєвцями, вивчає людей із задвірків суспільства — Страждальців.

Кожному учасникові семінару надають ліжко, шафку та власного ментора зі страждальців. Упродовж усієї роботи учасники носять одяг ментора та відгукуються на його ім’я, пробуючи пожити у його світі [1].

Світлина: SIGNA/goldmann

Світлина: SIGNA/goldmann

Передмова

О сьомій ранку, після закінчення чергового сеансу вистави «Відкритого серця» (Орхус, Данія) від колективу SIGNA люди ще близько пів години ділилися враженнями на вулиці. Я випадково зустрілася поглядом з учасницею зі Швейцарії. У нас зав’язалася розмова.

«То це все було несправжнє?», — дещо розчаровано і здивовано запитала в мене швейцарка.

Я не знаю, як судити про «справжність» чи «несправжність». Я часто відчуваю деяку фіктивність реального світу, в якому живу, натомість трапляється, що досвід fiction life повертає мене до реальності. Крім того, у стінах цієї лікарні і з усіма цими людьми я провела дванадцять годин свого життя. Ніщо з побаченого чи почутого не відчувалося фейком. Я спостерігала реальність страждання, реальність насилля, реальність маніпуляції і знущань. Ба більше, я вдячна учасникам і авторам проєкту за те, що мали сміливість і витривалість працювати над створенням цього маргінального світу, який для мене мало чим відрізнявся від світу, з яким я стикаюся кожного дня. Я з радістю прийняла ініціативу уникнути мовчазного глядацького сидіння в темряві перед сценою. Я вдячна за пропозицію роздивлятися себе на сцені і, деякою мірою, самій стати сценою розігрування своїх етичних битв. І я розумію учасників, які хочуть повернутися вдруге і втретє, і повертаються. Насправді, я теж хотіла.

Легенда

Вистава починається на вулиці. Люди збираються перед входом до лікарні. Там їх просять чекати і слідувати інструкціям. Через якийсь час усіх невеликими групами проводять ближче до входу, де їх вітає висока красива пані з довгим світлим волоссям. Вона ввічливо посміхається і промовляє коротке вступне слово. Вона говорить, дивиться і всміхається так, як це роблять люди, наділені певною владою і відповідальністю — не тільки за себе, але й за інших.

Присутнім нагадують, що вони беруть участь у семінарі від громадської організації «Відкрите серце», яка нібито вже багато років піклується про  маргіналізованих членів суспільства. Бездомних чи просто людей із непростою долею називають тут страждальцями (sufferers), а залучених до волонтерської організації людей доброї волі — співчуттєвцями (compassionates). Учасників наділяють роллю курсанта — людини, яка прийшла «поглибити свою здатність до емпатії». 

Новоспечені курсанти йдуть коридорами лікарні. Тут і там вигулькують мешканці цього простору. Я потроху згадую зніяковіння, яке я відчуваю, коли бачу безхатька десь на Майдані Незалежності чи біля смітника свого двору. Часто я сповнена поваги до цих людей, адже, здається, що життя бездомного вимагає набагато більшого рівня організації, ніж, приміром, моє. Через виключеність із суспільства безхатькам потрібно бути досить метикуватими, щоб знайти собі місце для ночівлі чи дістати їжу, тоді коли я зазвичай користуюся доступною соціальною інфраструктурою. Крім того, на вулиці на них чекає набагато більше викликів і загроз, від яких я у своєму побуті захищена. Трапляється також, що я відчуваю страх, коли бачу таких людей. Але це не страх людей. Це мій власний страх — не справитися, здатися, морально опуститися, якщо раптом за якихось обставин я опинюся на вулиці чи десь у гіршому місці.   

Світлина: SIGNA/goldmann

Світлина: SIGNA/goldmann

Бути обраним

Після короткої презентації роботи організації мене, як й інших курсантів, просять вишикуватися в ряд, попередньо розділивши на чоловічу і жіночу групи. Настав час вибору — ні, не мого. Вибору мене.

Право вибору зазвичай асоціюється з якимось невід’ємним правом людини. Ми щодня обираємо продукти в супермаркеті. Ми (нібито) обираємо владу. Ми (нібито) обираємо друзів, коло спілкування, роботу, житло, спосіб життя. Кожен із присутніх на виставі (мабуть) обрав прийти цього вечора саме сюди. Здається, ніби можна обирати все більше, ніби це дає більше можливостей чи більше свободи. Але цього разу ролі міняються — і з суб’єкта я стаю об’єктом вибору.

Навпроти учасників семінару поволі вишиковуються страждальці. Вони нікуди не поспішають, уважно роздивляючись людей — кожен із них вибирає собі супутника на цю ніч.

Мало сказати, що стояння в одному ряду з іншими курсистами і очікування на те, щоб бути обраною, мене схвилювали. Я відчувала себе людиною, яку вишикували чи то на розстріл, чи то на екзекуцію. Це був момент, коли не знаєш, як себе поводити. Посміхатися? Недоречно. Опустити очі додолу? Чому? Відкрито дивитися в бік страждальців? Незручно. Упродовж семінару це відчуття незнання знову і знову поверталося до мене.

Я зрозуміла про силу погляду, його владу, і вразливість того, на що цей погляд спрямований. Пізніше я думала про вразливість безхатьків, адже вони безперестанку виставлені перед іншими людьми. Вони не мають приватного простору, надійних стін дому, за якими можна було б сховатися від стороннього погляду. Майже тактильне переживання погляду страждальців ураз зробило для мене видимим силу і владу мого власного погляду.

Я думала, що часто вибираючи щось, дію як мисливець, що полює за здобиччю, в той момент закриваючи для себе можливість зустрічі — зі світом. Я часто вибираю так, ніби я знаю, що чи як краще (хоча б для мене). Я також згадала про ігри з випадком і алеаторні підходи художників 20 століття, про відмову вибирати чи конструювати, про пошук зустрічі з невідомим, бажання хоча б частково відмовитися від властивої людині нахабності чи бажання вирішувати долю світу.

У ту ніч слова «обраний» чи «бути обраним» втратили для мене залишки зачарованості, набувши, мабуть, свого реального владно-жорсткого смислу.

Асоціальність

Страждальці пропонують курсистам одягнути своє вбрання. Спочатку це насторожує. Чи буде той одяг чистий? Як я взагалі виглядатиму? Утім, процес переодягання мені на диво сподобався. Я відчувала себе дитиною, яка розпочинає гру, правила якої ще не зовсім ясні. Я передчувала деяку пригоду, ще не до кінця відому, але жадану. Я насолоджувалася моментом відмови від образу себе. Так ніби разом із одягом я можу відкласти в бік і сам образ Мар’яни і подивитися на неї-себе трохи збоку.

Мені здавалося, що після зміни одягу навіть моя манера ходити і поводитися дещо змінилася. Так ніби разом зі своїм одягом я заховала в шафку свою соціальну маску, звички, які так щільно впилися в моє тіло, що я забула про їхнє існування. Ніби якесь ментальне полегшення з’явилося від відчуття себе частиною маргіналізованого світу, де кожен проявляє своє чудернацтво, де «нормальність» — у відсутності соціальних приписів. У цьому маргіналізованому світі кожен не схожий на іншого — манерою розмовляти, дивитися, говорити, одягатися. І я згадую, що люди набагато більше відрізняються одне від одного, ніж я навіть можу собі уявити. Моє полегшення від позбавлення себе від себе повідомило мені про щоденні зусилля відповідати якимось ілюзорним нормам. І про мою власну втому від цих зусиль.

Диплом

Диплом

За щастя треба платити. Power relations

Але зовсім скоро я розумію, що за щастя асоціальності треба платити. Моя менторка веде мене в кабінет на «колоквіум» — розмову, яку веде один зі співчуттєвців. Я довгий час зосереджено слухаю його виступ. Утім, чим більше я слухаю, тим більше я не розумію, навіщо я тут сиджу і що взагалі відбувається. Я відчуваю себе чи то дитиною, яку в чомусь винуватять, чи то вже дорослою особою в кабінеті чиновників в Україні, де від мене вимагають субординації і послуху. І неважливо, про що йдеться, бо насправді йдеться лише про сам акт покори перед тим, хто має більше влади.

Відтоді простір лікарні для мене перетворюються на лабораторію випробувань. Кожного наступного моменту я опиняюся перед неможливим етичним вибором. Навіть гірше — наслідки моїх вчинків вигрібатиму не я, а моя менторка-страждалець. Її, приміром, можуть позбути дрібних грошей за мої проступки.

Чи то в кабінеті, де під час колоквіуму співчуттєвець намагався вичитати страждальця за недостатню відкритість його страждань, чи то на сеансі, який має дивну назву «матрацна розмова» і де дівчата, потупивши очі, розповідають, як одного дня вони стали проститутками. Чи то на сеансі розігрування травми Насті, над якою тато в дитинстві здійснював sexual abuse — я відчуваю жорстокість співчуття. Розігрувані сценки нагадують щось середнє між жорсткою іронією над психологічними сеансами подолання травми і насолодою від вправного препарування страждання.

Я починаю асоціювати себе з пригнобленими — мені хочеться вийти з кабінету (і я виходжу), сісти на матрац і заявити, що я теж проститутка, (але я не сідаю) чи вести довгі діалоги зі співчуттєвцями, намагаючись заявити про свій спротив їхній маніпуляції.

Що це за справедливість, яку я хочу захищати? Що це за легкість, з якою я приймаю сторону? Чи не спостерігаю я цьому просторі ментального і фізичного насильства взаємну потребу одне в одному насильника і жертви? Що стоїть за моїм бажанням врятувати пригноблених чи одним обуреним махом вирішити те, що, можливо, невирішуване? І чому гасне мій запал боротьби, коли моя менторка-страждалець Енджі несподівано міняє сторону і скаржиться Співчуттєвцю на мою «погану поведінку»?

Зрештою, я повністю розгублена. Я не знаю, за що і проти кого боротись. І чи треба боротись взагалі. Я дивлюся на інших курсантів — як вони поволі стають все більше схожими на менторів. І як шукають способів «правильної» поведінки в цьому світі страждальців і співчуттєвців. Можливо, навіть знаходять…

Післямова. A singer must die for the lie in his voice…

Мабуть, вийшовши з простору fiction, актори знову стають вплетеними в структури соціальної взаємодії. Я не знаю, як це для них — переживати ці каруселі між fiction та reality. Утім, повертаючись до запитання швейцарки, я би все-таки сказала, що «все це» було справжнім.

Пам’ятаючи про фіктивність розігруваної ситуації, відчуваючи навмисність жорстокості, насильства, маніпуляції й приниження, я ніби ставала сміливішою і дозволяла собі частково відмовитися від власних застережень і запобіжників та спостерігати свої реакції й переживання в межових ситуаціях. Я нескінченно натикалася на виклики моєму спокою, моїм звичкам, мене позбавили комфорту соціального договору і ввічливості. Я немов постала морально оголеною перед самою собою. І разом із тим я постійно failed у всьому вищезазначеному. Так ніби щоразу треба було зробити щось більше чи піти кудись далі.

Що б це не означало, моя участь в семінарі була неуспішною. У дипломі, підписаному моєю менторкою, сказано, що «учасник не зазнав успіху в набутті необхідних емпатичних здібностей».

[1] З опису роботи

Мар’яна Матвейчук

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та нажміть Ctrl+Enter.

Зберегти

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: