Підтримати

«Жити разом»: випускна виставка КАМА в The Naked room

exc-5d24c0276192ed00010b3b3e
exc-5d24c0276192ed00010b3b3e

4-го липня закінчилася виставка «Жити разом» випускників 11-го курсу сучасного мистецтва Київської Академії Медіа Мистецтв (КАМА) в The Naked Room. Кураторками курсу були Леся Хоменко, Ліза Герман та Марія Ланько. Виставка складалася з 18-и проєктів студентів курсу. Деякі з авторів сфокусувалися на особистих темах. Деякі взяли за основу тему співжиття й обіграли контекст приміщення. Деякі – ширший контекст вулиці Рейтарської та процесів, що там відбуваються.

Приміщення 

Виставка зібрана як випадковий колаж. Майже кожен проєкт потребує уявної рамки, яка відкидає усе зайве. Тут твори працюють переважно окремо, іноді перетинаючися за формою чи змістом. 

0FBC9595-F3D3-4820-827D-C1D5F9fdwe30EC65+copy.jpg

Серія робіт рефлексує саме приміщення галереї та його історію. Марк Чегодаєв здійснив мінімалістичний жест – переніс шматочок стіни зі своєї орендованої київської квартири в експозицію. Стіни у The Naked Room є однією із вирізняльних ознак. Дизайн-концепція у тому, щоб стіни лишалися, власне, голими. За пів року роботи вони вкрилися десятками дірок, порізів і позначень. Стіни неодноразово підігрували творам. На виставці Люсі Іванової плями збігалися із фрагментами картин. На інших виставках зашпакльована лінія слугувала мірилом для розвіски. «Непрохідна кімната» Марка обігрує цей момент. Його робота апропріює стіни, перетворюючи їх на об’єкт споглядання. Твір і тло стають цілісними.

Подібний, майже дизайнерський проєкт у Луки Басова. Не дивно, адже Лука працює декоратором на зйомках. Інсталяція «48м2» — подіум, що піднімає глядача на 15 см. Він так само покликаний бути непомітним, підважити спектакулярні амбіції сучасного мистецтва. Платформа мала заповнити весь простір галереї. Проте цей чотирикутник із прямими кутами залишає шпарини попід стінами — вони нерівні. Це своєрідна рефлексія над ідеалом творчого задуму і реальними умовами його втілення. Крім того, подіум замаскований під бетон. Так автор іронізує над самим трендом — лишати стіни голими.

Подіум нагадує про чинну виставку Микити Кадана «Project of ruins» у віденському MUMOK. Там виставлені три постаменти — з-під пам’ятника Артему в Бахмуті, Артему у Святогірську та Тарасу Шевченко у Полтаві. Кадан та Басов використовують формально схожий метод. Нікіта звертає увагу на постаменти на противагу скульптурам. Лука змістив фокус з мистецтва на його фундамент. 

Інша робота, що цікаво взаємодіє із простором галереї — «Дзеркало в барі» Дар’ї Іващенко. Ця картина використовує класичну галерейну ситуацію — фотографію у дзеркалі The Naked Bar. На полотні зображені учасники 11-го курсу КАМА. У самої авторки замість обличчя — спалах. А за баром стоїть героїня картини Мане «Бар Фолі-Бержер». Проєкт так і лишився б просто внутрішнім жартом, якби не розташування полотна. Ще на виставці Тимура Постового та Ігоря Твердохліба, де стіни були дуже щільно заповнені живописом, хотілося, щоб якась із картин виходила за межі. На «Жити разом» творів не менше. Іващенко зробила цей жест — її полотно висить у проході. Проте жест викликаний радше особистими міркуваннями — Дар’я досить висока. «Дзеркало в барі» висить трохи нижче рівня середнього зросту, тому деяким глядачам доводиться нахилятися. Таким чином авторка хоче передати свій дискомфорт. Як сказано в каталозі, Іващенко іронізує над недоречністю станкового живопису на виставках сучасного мистецтва.

Співжиття

0FBC9595-F3D3-4820-827D-C1D5wrewF930EC65 copy.jpg

Рефлексії над приміщенням поступово переходять у загальну тему виставки — співжиття. Активний розвиток Рейтарської не залишає байдужими її жителів. Більшість із них не розуміє, що відбувається, і відмовляється приймати зміни. У The Naked Room, як у багатьох інших бізнесів «району №1», неоднозначні стосунки із сусідами.

Цю ситуацію взяла за основу Ольга Ферлей. Її інтервенція «Вічко» розширює межі галереї у публічний простір. До появи The Naked Room вхід у приміщення знаходився у під’їзді. Галерея заклала ті двері цеглою і зробила вхід з Рейтарської. У під’їзді ж лишилися масивні сходи, що тепер ведуть просто в стіну. У цій стіні Ольга зробила вічко для підглядання. Крізь нього видно онлайн-трансляцію експозиції. Спершу сусіди думали, що цей отвір дає змогу слідкувати за ними. Натомість, Ферлей намагається залучити сусідів до участі у житті галереї. «Вічко» пропонує їм стати глядачами. Хоча, звісно, така іронічна форма радше відштовхує від діалогу і зберігає дистанцію. Замість фізично зайти в галерею сусід вимушений зазирати з-за стіни. Сусід лишається об’єктом цього жарту.  

image-asset.jpeg

Наступний проєкт, що недалеко відійшов від галереї — «Туман» Євгенії Кострикіної. Євгенія оздобила паєтками залізну сітку ігрового майданчика у дворі будинку №21. Інсталяція відсилає одночасно до кількох речей. Суто формально паєтки перенесені із сукні авторки, у якій вона була на відкритті виставки. Змістовно, це своєрідна іронія над благоустроєм. Подібний жарт, як у Ферлей. Також паєтки — метафора цвілі на стінах. А також, цей образ проблематизує культуру муралів. Як всі ці деталі пов’язані між собою — складно сказати. Робота виглядає як чисте естетство, до якого клубок сенсів допасували вже опісля. Джерелом «Туману» здається ніщо інше як сукня Євгенії. Відеодокументація у галереї здається зайвим елементом у цій і без того заплутаній схемі.

Григорій Гудаченко роботою «Тимчасове перебування» ще більш радикально зайшов у публічний простір. В Кривий Ріг, де Григорій народився. Упродовж виставки він експонував на лайтбоксах рідного міста фотографії із галереї. Монтаж, відкриття та кілька видів експозиції. У The Naked room, натомість, висіли фотографії самого сіті-лайта. Проект встановлює ілюзорний зв’язок між центром і провінцією. На противагу настанові децентралізації, робота радше відображає прикру зацикленість культурних діячів на столиці. Форма сіті-лайта явно апелює до реклами. Виходить, ніби криворіжцям рекламують київську галерею. Чи змогли вони стати її глядачами хоча б так — основне питання «Тимчасового перебування».

Дім та сім’я

Інші роботи присвячені «квартирному питанню», побуту та сім’ї. «Дім» Вікторії Шилюк — надруковане на тканині фото меблів, знайдених у лісі. Цей образ пов’язує роботу із «квартирним контекстом» The Naked Room. Поєднання образу домашнього затишку із природою має викликати відчуття швидкоплинності. І підважити комфортність кондо-мінімуму. Таке собі «memento mori» із референсом до Жан-Жака Руссо.  

0FBC9595-F3D3-4820-827D-edwweC1D5F930EC65 copy.jpg

9D760456-29D7-4D19-869B-3ACdqdww9849787B1 copy.jpg

Із двома кріслами на фото формально перегукується «Сімейний альбом» Лілії Тімакової. Лілія займається живописом і перетяжкою меблів. У випускному проєкт вона поєднала свої заняття в інсталяцію — крісло, на якому змальовані фрагменти її життя. Тімакова — кримчанка. Нещодавно вона завагітніла, але через політичну ситуацію та бюрократичні перепони не може народити у Криму. Терапевтичний момент власної роботи Лілія вбачає у тому, що крісло наповнене кримськими травами — ялівцем і лавандою. Для Тімакової предмет затишку лишається записником, свідченням її колишнього дому.

Співзвучний на рівні назви проєкт — «Сімейні міфи» Марії Леонової. Її дідусь колись жив на Рейтарській, проте згодом втратив це помешкання. В якому будинку він мешкав — невідомо. Марія створила фіктивний документ, який засвідчує, що The Naked Room і є тією квартирою. Так авторка поєднала особисту історію із публічним простором, створила так званий «сімейний міф». Це термін із психотерапії, що позначає розбіжність уявлень членів сім’ї про себе, родичів і сім’ю загалом. Спосіб інсталяції документу підкреслює цю фрагментарність. Він знаходився під склом, що переплавлене з уламків вікон, які авторка знайшла на Рейтарській. Текст з історією дідуся Леонової як справжній документ був виставлений під звичайним рівним склом.

0FBC9595-F3D3-4820-827D-C1D5F9dewew30EC65 copy.jpg

Остання робота із серії про сім’ю — «Tinder-Любов (Вживане)» Катерини Циганкової. Це куплений на OLX старий сімейний альбом. Катерина наповнила його фотографіями однієї пари, яка зустрілась через застосунок для побачень Tinder. Наповнення чогось важливого неважливим — розповсюджений метод, своєрідна десакралізація, в даному разі — сімейного. Незрозумілим лишається настанова авторки — чи то всюдисуща іронія, чи то банальне моралізаторство. Крім того, за формою робота виглядає незавершеною. Фотографій обмаль, вклеєні на швидку руку, вони майже повторюються.

Релігія та сексуальність

0FBC9595-F3D3-4820-827D-C1D5rewrweF930EC65 copy.jpg

Твори Світлани Бобрової та Валерії Радченко присвячені релігійному досвіду.

«Ікона. Самообман» — картина Бобрової, надрукована на десятках флаєрів, що виставлялися на стенді. На звороті листівки — сирі рефлексії на тему релігійного дитинства та юності авторки. Стендом слугувала обтягнута тканиною кравчучка на колесах. Цей елемент підкреслює стихійний характер релігійного проповідництва, під вплив якого в дитинстві підпадала авторка. Картина і текст добре маскуються під справжні сектантські розкладки біля метро — виглядають вони так само наївно та аматорськи.  

У «Electric Touch» Радченко також наївно відсилає до юності в релігійній сім’ї. Робота складається із відео: нарізка православних обрядів в ошатних вбраннях і інтер’єрах поєднана зі звучанням панк-пісень гурту Underoath. Очевидним здається відсилання до Pussy riot. Принаймні, до певного жанру youtube-відео та культури riot grrrl. В уяві виникає історія про дівоче дорослішання. Та розважливе пізнання власної сексуальності на фоні заскорузлих релігійних символів. Один із таких символів Валерія жартома обіграла — струм. Струм як прояв божественного закладений у міні-вібратор з електростимуляцією. Кожен смертний може до нього доторкнутися.

Галерея «Холодильник»

Робота групи митців — Євгенія Валюка, Нікіти Цоя та Максима Гончара — «Повний соціальний пакет» — окрема історія. Практика Валюка полягає у переосмисленні радянських речей. Цього разу група взяла старий холодильник і зробила з нього своєрідну галерею в галереї. Галерея «Холодильник» мала свій розклад і кілька умовних виставок. Ця галерея іронічно критикує білий куб як автономну систему, його режим — просторовий і часовий. І одночасно розглядає холодильник як предмет побуту в сучасній сім’ї.

«Повний соціальний пакет» — перша виставка у холодильнику.  Як сказано в каталозі, Гончар рефлексує форму та зміст соціальних пакетів метафорично та буквально. Формально пакет — чорний пластиковий «BMW». Усередині — шматки цегли. Цей образ перегукується зі скалками скла у роботі Марії Леонової. Грубі камені підважують зміст соціальної допомоги. Це уламки, з яких знову дім не побудуєш. Хіба відкладеш у холодильник — на потім.

Друга виставка — «Холодець» Нікіти Цоя. В ній проявляється часовий вимір критики кубу. Цой трактує холодець як скульптуру. Через режим галереї холодильник щодня вимикається і вмикається, тому холодець змінює консистенцію впродовж дня. Це спричиняє сильний сморід, що відсилає назад до побутового контексту. 

Третя виставка — «Basics» Луки Басова. Два шматки бетону (подібного до подіумного). На них два об’єкти: вузький, як сир, шматок туалетного паперу «Камамбер» і закам’яніла Мівіна. Образи зрозумілі. Туалетний папір поруч із Мівіною натякає на подібну консистенцію продуктів.

 Аудіо-інсталяції

У нагромадженні сенсів виставки є ще дві аудіо-роботи. Обидві самі по собі концептуально перевантажені, що ускладнює їх сприйняття в межах виставки. В роботі «Вниз за річкою» Світлана Долбишева пропонує слідувати голосовому наративу. Він побудований на голосі героя фільму «Європа» Ларса фон Трієра, голосі Густава Юнга та самої авторки. Крім цього з 3-х колонок Світлани звучить музика з фільму «Екстаз». Задля роботи Долбишева навчилася професійному дайвінгу та занурилася на дно ріки, аби записати звук там. Специфічний стан тіла та параметри звуку під водою грають для авторки ключову роль. На виставці складно зрозуміти, яку. Проєкт потребує розкриття відсилок та прояснення наративу. А також пустоти, необхідної для прослуховування. Інші роботи стають візуальним шумом, коли намагаєшся вслухатися в аудіо-інсталяцію. А звичайний шум не дає оцінити тонкощі звучання під водою. 

З шумом і наративом працювала Таїра Умарова у своїй роботі «Є тут». Таїра записала різні звуки міста і створила з них абетку. На перехресті Рейтарської та Стрілецької прикріплені до 4-х дорожних знаків висіли колонки. З інтервалом у кілька хвилин звідти лунали міські шуми. За допомогою абетки послідовність цих звуків розповідала історію життя авторки. Але у глядача не було можливості зрозуміти оповідь, адже розшифровка абетки у виставку не увійшла. Замість неї у галереї була показана відео-частина роботи — зображення знаків, на яких висіли колонки.

Окремішність 

Хоча кожен із проєктів тяжіє до автономії від решти виставки, є кілька, які сильно випадають із контексту експозиції. Так само, як аудіо-інсталяції, вони розкр»ивають окремі власні теми. Інсталяція художника Gora Li «Дивись, куди я сказав» в цьому сенсі парадоксальна. Вона найбільш візуально приваблива, найбільш видима, але також вона тематично відірвана від решти експозиції, і саме цю відірваність бере за основу. На цей твір художника надихнув винахід бедуїнів: вони вішають на обози пакети з водою. Вода заломлює світло і відлякує мух — для їх зору це сигнал небезпеки. Gora Li розвісив у галереї клунки з водою, адаптувавши систему для бінакулярного зору людей. Цим він ніби відлякує глядачів, ще більш ускладнює та підважує візуальний зв’язок між іншими роботами. 

У відео Христини Мельник «Гра в слова» двоє професійних акторів грають в слова на тенісному корті. Кожен починає свою репліку зі слова, яким закінчив попередній. Актори зачитують фрагменти п’єс, у яких вони колись грали. Тенісний корт — це буквальна метафора гри. За допомогою цієї роботи Христина критикує спектакулярність, запозичену сучасним мистецтвом від драматичного театру. Вона профанує «духовний» вимір театру до рівня сучасного мистецтва. Нівелювання зв’язку в діалогах руйнує драматичний ефект. Відмова від наративу переносить дію з області театру в область мистецтва. 

0FBC9595-F3D3-4820-827D-C1Dfewfwe5F930EC65 copy.jpg

У серії фотографій «Вільний політ» Анастасія Орнатська представила три образи. Анастасія сфотографувалася у темряві пустої галереї, використовуючи флуоресцентну фарбу, аби передати «порухи душі» через танець. Орнатська трактує танець в класичному романтичному сенсі. Для авторки була важлива певна «трансцендентальна пустота». Для неї стояло питання про природу «душі» та її зв’язок із тілом. У роботі Орнатська передає «відхід від зовнішніх обставин» та «політ душі в одному з кращих її проявів». Врешті решт, такі концепція та засоби мало дотичні до проблематики сучасного мистецтва.

0FBC9595-F3D3-4820-827fewfD-C1D5F930EC65 copy.jpg

За останні роки КАМА стала своєрідною «школою молодого бійця» для сучасного художника. Звісно, є студенти, мистецька діяльність яких обмежується закінченням курсу. По роботах це майже одразу помітно. Назагал, випускна виставка — це концентрована суміш сенсів і тем, що не є, власне, цілісною експозицією. Амбітним ідеям потрібен великий простір. У маленькому вони стискаються до нерозрізнення. Окремі проєкти вимагають окремого розгляду. Більшість із них перенасичені сенсами самі по собі, не те що в межах виставки. Деякі виглядають недопрацьованими. Безліч деталей як в певних проєктах, так і у виставці лишаються невиправданими. Із цієї виставки можна було б скласти три чи чотири інших. Але випуск у КАМА не так часто. А студентів все більшає. Можливо, побільшає і хороших митців та мисткинь. 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та нажміть Ctrl+Enter.

Зберегти

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: